1783 р. селянам заборонялися переходи від одного поміщика до іншого, а подушний податок поширювався на всю територію Лівобережжя[1]. Відтепер землевласник ставав фактично відповідальним за сплату подушного податку своїми селянами, що додатково збільшувало його владу над ними і ставило в залежність від імперського правління. При цьому відсутність у селян права на законний перехід до іншого господаря, дозволяла поміщику практично безперешкодно збільшувати селянські трудові повинності.
Водночас інтеграція в російське дворянство відкрила перед українською знаттю безпрецедентні кар’єрні можливості. Хоча при цьому слід усвідомлювати: лише невелика її частина мала величезні багатства, більшість же з них володіла невеликими помістями.
Щодо залежності селян від української верхівки вважаємо за доцільне навести такі узагальнюючі дані. Так, у межах Лівобережної України і Слобожанщини станом на 1782 р. існувало співвідношення: 43,32 кріпака приходилось на кожного 1,20 шляхтича, а 1796 р. – 42,68 кріпака на кожного 1,33 шляхтича. Тобто, фактично на 1 шляхтича припадало близько 35 кріпаків у 1782 р. і 32 – в 1795 р. Для порівняння – у центральних районах Російської імперії у 1782 р. на кожних 0,70 дворянина припадало 66 кріпаків, а в 1795 р. – на кожних 0,63 дворянина – 67 кріпаків. Тобто, у 1782 р. – по 103 кріпаки на одного дворянина, а в 1795 р. – 106 кріпака
- ↑ О податях с купечества, мещан, крестьян и других обывателей Губерний Киевской, Черниговской, Новгород-северской, Харьковской, Могилевской, Полоцкой, Рижской, Ревельской и Выборгской; о сборе пошлин с дел и с продаваемых недвижимых имений в губерниях Малороссийских о распространении на оные Губернии права выкупать недвижимые имения ближайшим родственникам, по общим Государственным узаконениям (№ 15724) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 907–911.
