на одного дворянина[1]. Отже, кількість кріпаків, якими володіла українська цивільна еліта, становила одну третю від кількості кріпаків, які належали дворянам центральних губерній Російської імперії.
Економічні обставини, на думку З. Когута, змушували дітей старшини добиватися підвищення на урядовій службі. При цьому існування Київської академії, Чернігівської й Переяславської колегій надавало українським дрібним землевласникам більші можливості діставати освіту, ніж російський, і, таким чином, ширшу доступність до державних посад. При цьому поступово зростала кількість новопризначеного українського дворянства, що виїжджали до Петербургу[2].
Крім постійного потоку українців з колишньої Гетьманщини, що прямував до Санкт-Петербурга, вони також «осідали» і робили кар’єри в сусідніх губерніях. Південна Україна, зокрема Новоросійська губернія, тривалий час вважалася перспективним для життя регіоном, де можна було легко отримати помістя. Певний відсоток лівобережної старшини та шляхти, переселившись на Південь, потрапляли тут до місцевої адміністрації або ставали землевласниками на цій значною мірою цілинній території. Саме зростання урядових інституцій, яке спричинили реформи Катерини II, відкрило перед ними величезні можливості. Вже у 1779 р. генерал-губернатор П. Румянцев, який організував адміністрацію Курської губернії, закликав українців, вихідців з Гетьманщини, займати нові посади[3].
- ↑ Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782–1855 гг. // История СССР. – 1971. – Т. 4. – С. 153–169.
- ↑ Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 212–213.
- ↑ Распоряжение графа П.А. Румянцева по управлению Малороссией (1779 г.) // Черниговские губернские ведомости. – 1888. – № 19. – С. 4.
