так і вже визнані особи безпосередньо підпорядковувались Герольдмейстерській конторі, що набула функції остаточної інстанції[1].
Відтепер місцеві комісії дворянства могли лише рекомендувати або підтримувати кандидатів[2]. На початковому етапі українська старшина та шляхта активно користувалися правом звернення до Герольдмейстерської контори. Принципово зазначити, що установа офіційно визнавала всі польські ранги і герби. Служба в колишніх гетьманських інституціях також ставала вагомим свідченням для отримання дворянства, але при цьому не дозволялося використовувати «старі» герби.
На даному етапі, розвитку справи єдиною перешкодою для отримання титулів більшістю української верхівки стала неймовірно виснажлива процедура проходження документів у Герольдмейстерській конторі. Втім, на рубежі XVIII– ХІХ ст. відповідна практика зазнала суттєвих змін – запити про дворянство, що ґрунтувалися винятково на службі у ліквідованих гетьманських інституціях, вже владою не визнавалися. Оскільки кожний позов розглядався в індивідуальному порядку, нова політика далася взнаки лише після того, коли кілька українських кандидатів програли свої справи. Вже на початку ХІХ ст. виявилось: Герольдмейстерська контора досить своєрідно тлумачить статус колишнього гетьманського уряду – ані «Табель о рангах», ані «Грамота для дворянства» не визнали того, що служба в його підрозділах автоматично надавала право на дворянство. Зважаючи на те, що на теренах Гетьманщини вже не існувало нормативного документа, Герольдія не мала юридичних підстав задовольняти такі
- ↑ О составлении общего Дворянских родов гербовника (№ 17749) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХХІV (1796–1798). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 298–299.
- ↑ Клочков М.В. Очерки правительственной деятельности времен Павла I. – Петроград: Сенатская типография, 1916. – С. 445.
