сотників до російських воєвод, а генеральну старшину до думних бояр. Гетьмана, на його думку, не можна прирівнювати до генерал-фельдмаршала (цей ранг мав К. Розумовський), бо в країні він вважався фактичним сувереном[1].
Обидві названі роботи обговорили на зібранні Чернігівського дворянства у 1805 р., і, як наслідок, до центральної влади надіслали петицію, а за нею – ще дві. Проте, ці документи, після розгляду у Канцелярії генерал-губернатора князя О. Куракіна, були передані в Раду міністрів тільки у 1809 р.
Водночас, козацька старшина сусідньої, Полтавської, губернії також готувалася виступати проти дій Герольдмейстерської контори. Місцева знать вже знала про петиції чернігівської шляхти, однак їй здавалося, що в них пропустили багато важливих і суттєвих пунктів.
Полтавські шляхтичі вирішили скласти більш розгорнуті й категоричні петиції після консультації зі своїми чернігівськими колегами. Так, полтавський предводитель дворянства М. Милорадович обговорив цю справу з Р. Марковичем, який, у свою чергу, рекомендував йому Т. Калинського. При цьому продовжувалося листування між М. Милорадович і Р. Марковичем, яке координувало діяльність шляхти обох губерній[2].
На зібранні полтавської шляхти 1808 р. Т. Калинський виступив з новою полемічною працею «Примечания о малороссийском дворянстве». Це виявилось справді фундаментальне обґрунтування прав української знаті, чого прагнула її полтавська частина. У роботі перелічувалися всі права, даровані монархами від правління Сигізмунда II Августа до Катерини II, цитувалися всі необхідні статті Литовського статуту, а також договори різних гетьманів. Змінивши свою попередню думку, Т. Калинський проявив більш помірковану позицію і не пропонував,
