Сторінка:Гуржій І. О., Русанов Ю. А. Дворянство Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст (2017).pdf/9

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

Курсивний текстконфісковані та перетворені на удільні території приєднаних князівств і селянські общинні землі[1]. За таких обставин прийняття в 1556 р. «Уложення про службу», де чітко визначались норми обов’язків (ратної повинності), завершило розробку правових основ помісного землеволодіння[2]. Загалом, ця система, зважаючи на намагання Івана ІV централізувати князівську владу шляхом послаблення «старого» боярства та зміцнення дворянства, відіграла важливу у формування соціальної структури населення Московського царства.

З часом помісне землеволодіння зрівнялося із традиційним вотчинним. Ці зміни відбувалися подвійним чином:

1) вотчинники, подібно до поміщиків, переходили від особистої військової служби до поземельної;

2) помістя, перебуваючи спочатку в умовному володінні, ставали спадковими – спочатку фактично: шляхом передачі їх нащадкам лише із князівського дозволу, а пізніше і юридично, коли на законодавчому рівні ці землі закріплювались як особиста власність[3].

Черговим заходом у процесі зміцнення привілейованого становища дворянства стало запровадження наприкінці XVI ст. так званих «заповідних літ» – років, протягом яких селянам заборонялось переходити від одного землевласника до іншого у встановлений Судебником 1497 р. Юріїв день (26 листопада за ст. ст.). Саме в такий спосіб відбувалося формування системи закріпачення значної частини населення, що водночас передбачала запровадження нових регламентацій пошуку та повернення

  1. Самоквасов Д.Я. Архивный материал. Новооткрытые документы поместно-вотчинных учреждений Московского государства XV– XVII столетий. – М.: Университетская типография, 1905.
  2. Полное собрание русских летописей. Изд. 1-е. – Том XIII. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью. Первая половина. – СПб.: Типография И.Н. Скороходова, 1904. – С. 267–268.
  3. Ключевский В.О. Краткое пособие по русской истории; предисл. Ю.Н. Емельянова. – М.: Айрис-пресс, 2007. – С. 121.