Сторінка:Гуржій І. О., Русанов Ю. А. Дворянство Лівобережної України кінця ХVІІІ – початку ХХ ст (2017).pdf/91

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

і центральна влада розглянули разом з петиціями від старшини Чернігівської губернії. В результаті Рада міністрів постановила: «…У визнанні малоросійського дворянства і в перейменуванні чиновників керуватися тими правилами, які дотримувалися покійним генерал-фельдмаршалом графом Румянцевим-Задунайським»[1].

Однак, початок війни з Наполеоном, перешкодив вирішенню цих постанов, і згодом українська старшина та шляхта мусили знову подавати петиції до центральної влади. У 1819 р., і ще раз – у 1827 р. ці петиції енергійно підтримав малоросійський генерал-губернатор князь М. Рєпнін.

Зауважимо і таке: хоча Рада міністрів відкрито не ставилася до них вороже, відповідні петиції, як правило, блокувалися ще в ході розгляду або просто ховалися в шухляди. Причина такої позиції полягала в тому, що Сенат виступав за тимчасове надання рангу (чину) і виступав проти спадкової станової знаті. Відтак, ретельно аналізуючи кожний імперський указ про ранги, члени Сенату намагалися довести, що лише особи вищих рангів мають право на спадкове дворянство, а нижчі – на персональне[2].

Остаточно питання було розглянуте імперською радою і впорядковане указом від 26 квітня 1835 р. «Про малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство»[3].

 
  1. Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 4. – С. 38.
  2. Замечания из дела, произведенного в Комитете высочайше утвердженном при Правительствующем Сенате, касательно прав на дворянство бывших чинов малороссийских // Чтения в Обществе истории и древностей российских при Московском университете. – 1861. – Т. 2. – Ч. 5. – С. 80–139.
  3. О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство (№ 7976) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. Х (1835). – Часть 1. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1836. – С. 254–255.