Сторінка:Густав Майрінк. Місто з таємним тремтінням серця (1932).djvu/2

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

вали тіла і молитвами спасалися від зовнішнього світа?

Думка не дає спокою, завертаюся коло ліхтарні, що нагло в сяеві місяця виринає перед очима з землі в іризуючім ореолі[1]. Хочеться назад вернутись до сірого муру, але його вже не можна найти. Чи омана це була? А коли шукаєш його в білий день — даремне: вже його там нема. Замісць нього є тут вуличка, на її кінці дім, трьохповерховий, дивишся вгору на дах і бачиш: другий дім стоїть на першім. Чи це омана зору? Ні, вуличка скручує гостро під кутом у бік, як нагло шарпнене в лікті рамя, стрімко знімається вгору, а на вершку сторчить другий будинок. Дивна людина мешкає в ньому, що говорить високим жіночим голосом, мала, без бороди, виглядає як Наполеон і ворожить відвідувачам із величезної, єврейськими буквами записаної книги або змальовує минувшину так, що аж мороз іде по шкірі. Одного разу зайшов я був до нього з цікавости. Коли я переступив поріг його кімнати, зачув я, як він до незнайомого, що від нього саме відходив, ломаною німецькою мовою говорив: „Барабанення, що ви його чули з муру при останній ліхтарні, не йде від жовнірів, це від барабану мертвого Жішки[2], який заки помер, розказав, щоби зняли з нього шкіру і натягнули на барабан, щоби його було чути, хоч він помер“. „Що ви хотіли тим сказати“ — спитав я, як ми були самі. Він прикинувся здивований або ним дійсно був і сказав, що він такого не казав. Пізніше довідався я, що він якстій усе забував, хоч ледви, що це сказав, що він люнатик — навіть у білісінький день. Пізніше, як вибухла велика війна, мусів я думати про барабан Жішки, одноокого. Мені здавалося, що мов розумію неясно — як тінь, що мигнула — що тут є якийсь звязок. А може це був випадок? Не вірю у це; місто з таємним тремтінням серця має дивний спосіб говорити устами своїх маріонеток.

Переклав Гр. Тимощук.

  1. Сяєві, що мерехтить барвами веселки.
  2. Вожд гуситів. 1375—1424: осліп