Сторінка:Гуґо Гофмансталь. Лірика. Переклад Івана Крушельницького. 192x.pdf/29

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана


Снується біля цих доріг і дому
Нелитих слів і втіх пропалих зграя
Й шукань безглуздя й туг туманні зломи.
Вони вже світять світло і у ямі

Тісних стінок душний будують світ
З дарами розкоші й сльозами
Й з усім, що серце ловить, наче в кліть,
Сердешно-щирі всі вони
Й їх журить доля тих, що в далині;
Й для всіх на горя полини
В них усміх є.. чужий цей усміх все мені.
Вони уміють простими словами
Збудити сміх і сльози і до брами,
Що вся закута сімома замками,
Не б'ють кривавими руками.
Що знаю ж я з життя людини?
Я ніби жив в житті отому,
Та що найбільш я зрозумівсь на ньому,
Не впав йому ще в павутини.
Ні раз я в ньому не згубився.
Де інший візьме й інший кине —
Стояв я збоку, мов німий вродився.
Ні раз нікому з уст коханих
Не пив я справжнього життя напитку,
Ні раз не бився в справжнім болі,
Ні раз в сльозах не йшов шляхом самітко.
Як я раз що з дарів природи й взяв
І зрушивсь, втішивсь, то його назвав
Мій ум, чуйний над міру, що не вмів
Забути всього, вмить ярким іменням.
А як прийшла порівнянь ціла рвеня —
Я втратив віру й щастя власне вбив.
А горе теж! розточене їдкою
Золою думки, злиняле й бліде!
Як прагнув я його обнять рукою
І солод пити з болю, що гряде:
Щоб він крильцем торкнув, — і отупів
І замість болю я нудьгу зустрів...

Вже сутеніє. Я мудрую Гей!
Наш час цікавих виплодив дітей.
Та я втомивсь і час би йти на спочин.