Сердечних, наче здавна бажаних здригань
Могутні буруни на мене ринуть:
Мов жалощі якісь безкраї,
Мов безконечні сподівання,
Неначе з мурів цих старих, мовчущих
Моє життя ясною хвилею пливе.
Неначе любки, наче матері прихід,
Мов поворот людей давно пропалих,
Думки ця гра ворушить теплі, щирі
Й несе мене у юних літ бурхливе море.
Хлоп'ям я, ось, стою в весни яркому сяйві
І, мов на крилах знявшися, у всесвіт лину
Й нудьга безмірна, безконечна прочувань
Роєм проймає душу неоглядним!
Й наспіли літа мандрівок, упою повні:
Тоді, бувало, сяє світ увесь
І рожі полум'ям горять і дзвони дзвонять
На радощах, облиті блиском дивним…
Яке ж усе тоді живе було й моєму
Коханню близьке, як я почував себе
Бадьорим, як захопленим глибоко,
Кільцем живим у довгім ланцюзі життя!
Тоді я вперше чув, що й у моєму серці
Дзюрчить струмок любови животворний,
Я ввесь розцвів тим удовіллям, що сьогодні
Хіба ще сон мій деколи осяє.
Дзвени ж іще, музико, хоч одну хвилину
Й розворуши моє нутро глибоко:
Тоді я вдруге, може, проживу свій вік
У сяйві теплому розкішних чарів.
Вже любі огники один по одному
Угору б'ють і тане все, що задубіло,
І вся вага знання безладного й пустого,
Що з давніх літ цю спину пригніта,
В груз валиться від цих глибоких звуків
Дитяче — непорочного сумління.
А здалеку гудіння дзвонів гомінких
Життя голосить ледве ще прочуте,
У постатях великозначних, просте
Й могутнє в тому, що бере і що дає.
(Музика сливе раптом стихає).
От і стиха те, що мене так зворушило,
У чім я чув щось чоловічо-боже!
Той, хто створив цей світ чудесний несвідомо,
Тепер десь шапку наставля на мідяки —
Якийсь вечірній музикант жебрущий.
(Біля вікна праворуч):
Тут унизу нема його. Це дивно!
Так де ж він? В друге ще вікно загляну…
