Сторінка:Гуґо фон Гофмансталь. Дурень і смерть. Переклад Осип Роздольський. 1921.pdf/6

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Вже злоте сонця коло в зеленавий
Кришталь морів далеких порина;
Останній блиск крізь дерева мигтить.
Вже дим червоний дише й полум'яний вал
Сповняє береги, де розляглись міста,
Що діточок своїх у кораблях високих
Руками русалок морських гойдають,
Породу жваву, хитру та величну.
Вони шмигляють по далеких казкових
Таємних хвилях, що вітрил ще не видали,
А моря лютощі кріплять їм серце
І всяке горе, всі турботи гоять.
Отак пуття й гаразд я бачу скрізь далеко
І завжди з тугою туди зорю очима;
Коли ж на те, що близьке, оком гляну,
Порожнє миттю все стає, сумне й противне.
І ввесь мій вік отак прогаяний неначе
Пропалу втіху та невиплакані сльози
Снує довкола цих доріг і цього дому
В безглуздому шуканні й ту́зі невсипущій.

(Станувши біля вікна):
Тепер вони вже світло світять — у тісних

Змістився стінах їхній світ увесь душни́й
З його всіма дарами розкоші та сліз
І всім, щонебудь серце людськеє займа.
Й такі вони собі серцями близькі
Й так побиваються за тими, хто далеко;
А як кого зустріло лихо, вмить вони
Й розважать… я розважити не вмів ніколи.
Й словами простими вони, що до сміху
Й до сліз потрібне, все собі сказати вміють —
Не мусять до воріт на сім замків замкнених
Кривавими товкти руками.
Та що я знаю про людське життя?
Авжеж, я ніби й сам стояв посеред нього;
Та ще гаразд, коли хоч розумів його,
Ввійти ж у нього я не вмів ніколи,
Ніколи ввесь у ньому не згубився.
Де хто бере, а хто дає, там я
Стояв на боці, зроду мов німий душею.
Я з уст солодких ні одни́х
Життя напитку справжнього не спив ніколи,
Ніколи болем справжнім не болів, ніколи
Дорогою не йшов ридаючи, самітно.
Коли яке щасливе почуття природа
Вдихнула в мене й серце втіхою забилось,
Мій ум чуйний над міру, що забуть не вмів,
Ярким його найменував іменням
І став рівнять до тисячі подібних,
І в одну мить пропала віра й щастя.