Джянїно.
Він вже нераз і́ перше мовив так, —
Я слухав, чув, не розумів нїяк…
Аж раз, як би щось бачив без оман,
скричав він голосно: „Живе великий Пан!“
І далї так. Гадав я — він бажає
зловить на все останні творчі сили,
Щоб у трівких, чудових формах жили, —
що словом голосним себе він розважає,
хоч голос вже дрожить і завмірає…
Тіціянельо
(входячи).
Тепер у нього знов святий спокій.
Блїдий, малює тихо образ свій…
В очах ласкаве полумя палає, —
з дївчатами весело розмовляє. —
Антонїо.
Положимось і ми хиба на сходи.
І маймо всї надїю — до негоди…
|
(Укладають ся на сходах. Тіціянельо гладить волоссє Джянїна, на-пів примкнувши очі).
Батіста
(як би тільки до себе).
А потім муки… муки… Ах, життя!
А там це горе — дике і страшне…
Нїмий і вічний сон… без вороття…
Сьогодня ще надїя нам мигне,
а завтра доконалось…
(Павза).
|