|
Джянїно.
Я — трудний —
Парис.
Не диво, брате, — день такий парний…
Тіціянельо
(усміхаючись).
Та він, бідняга, цїлу ніч не спав!
Джянїно.
(сперши ся на руку).
Ах, нї! Се-ж перша ніч. А то куняв.
Та відки ти це знаєш?
Тіціянельо
Я це чув.
Ти зразу, брате, коло мене був,
а потім встав і сїв собі на сходах…
Джянїно.
Я шепіт ночі я́сної зачув,
якісь кличі в таємних хороводах —
здавало ся нїщо в цю ніч не спить.
Я наче чув, як дише вся природа
вогкими гу́бами — вслухаєть ся в цю ніч
і скрізь таємні гомони слїдить.
Мигтїла на левадї кожда річ
у сяйві зір, що вкрили всю блакить.
Плив срібний місяць над садами —
вкрив овочі чудовими красками…
Куди пливе, — криницї сріблом сяють.
|
