Всміхнув ся приязно, в чоло цїлує,
поважним майже голосом говорить:
„Ти сонні мрії твориш сам і граєш.
Я знаю, друже, для людей ти блазень,
Глузують з тебе і не розуміють, —
та ми, як близняки, — я — розумію“…
І усміхнувсь — і тихо відійшов.
А потім дарував менї свій твір.
Се гарний твір, — хоч не такий чудовий,
як ті піснї, що нарід їх співає,
нї як дївчина гарна, усмішка дитини
та білий ясмин у дельфійській вазї…
Менї подобавсь він, бо він, як я:
Мигтить красками молодечих мрій
і ясним сяйвом небувалих речий.
Вагання молоді і давня мудрість
сплели ся в нїм з безмірною тугою.
Як ча́сом ми, минаючи дївчи́ну,
побачимо лиш голову з профіля,
що в лєктику ховаєть ся звабливо,
не знаємо її, не бачили, —
(хто знає, може покохалиб палко,
або кохаємо й не знаючи її) —
однак малюємо собі у мріях
на-причуд гарну, білу лєктику,
а там, у нїй, в рожевих, легких шовках
голівоньку русяву, що мигла нам
инакша може, — але що-ж, мій Боже:
Мабуть так само тут поет малює
життя — красками чистого бажа́ння
і спрагою, що поринає — в мріях…
