з бубончиками на ньому, в якому я з великим задивуванням пізнав Абіброву „гору“. Але поміж єрогліфами цього ковпака виднілися плями крови. Це, звичайно, була, мабуть, кров вірного дядькового забавника. Ці ознаки смерти мені видались новим доказом його загибели й збудили в моєму серці останній жаль.
У той момент, як гріотки помітили цього спадкоємця Абібри, вони вигукнули разом в один голос: „Ворожбит!“ і попадали перед ним на землю. Я здогадався, що це постійний прибічник Біасу.
— Баста, баста, — промовив він, наблизившись до них, при чому голос його був глухий і поважний, — „дексаї іль прізіонеро де Біасу“ (тоб-то: „годі, годі, облиште бранця Біасу“).
Всі негритоски повідскакували, підводячи із землі свою смертоносну зброю, поодягали пір'яні хвартушини і розвіялись десь дуже швидко, мов зграя метеликів.
В цю мить зір ворожбита спинився на мені. Він здригнувся, відступив на один крок і підняв був свій білий костур у тім напрямі, де щезли гріотки, мов би для того, щоб знов покликати їх сюди, а проте, вимовивши ледве крізь зуби слово „мальдіхо“ („проклятущий“) і сказавши негрові на вухо кілька слів, він, схрестивши на грудях руки, повільно віддалився від мене з виразом великого замислення в усій постаті.
