Було щось злісно-радісне в голосі, що пророкував мені так мою смерть. Я слухав його байдужно, майже з презирством.
— Ворожбите, — сказав я йому з іронічним усміхом, — ти спритна людина і пророкуєш там, де не може бути помилки.
Він присунувся ще ближче до мене.
— Ти не віриш моїй науці, ну добре, слухай же ще. Перетнута на твоїм чолі лінія сонця визначає, що ти ворога вважаєш за друга, а друга за ворога.
Зміст оцих слів, як мені здалося, мусив стосуватись до віроломного П'єро, якого я любив і що потім мене обманув, і до вірного Абібри, що його я спочатку ненавидів і якого одежа, вся в крові, мені посвідчила про смерть цього щирого й відданого панові слуги.
— Що ти хочеш тим сказати? — скрикнув я.
— Слухай же до кінця, — суворо відповів ворожбит. — Я тобі казав про будучність, аж ось скажу й за минуле. Лінія луни трохи викривилась у тебе на лобі; це визначає, що в тебе вкрадено жінку.
Я здригнувся й хотів зірватися з місця. Мої вартові мене вдержали.
— Ти не маєш терпіння, — зауважив ворожбит, — вислухай же до кінця. Невеличкий хрестик, що перетинає цей виверт, доповнює
