до входу в печеру з гнівними вигуками. Кожна група привела свого полоненого й хотіла його припоручити Біасу не так для того, щоб він помилував їх, як для того, щоб саме він обрав спосіб смерти для цих людей. Їхні грізні крики аж надто добре свідчили про це: „Смерть, смерть! „Муерте. Муерте!“ („Хай умре!“). Дет, дет! (смерть)“ — кричали кілька англійських негрів, безумовно з банди Букмана, що встигли вже прилучитись до негрів еспанських та французьких в армії Біасу.
„Генерал-майор“ подав їм знак, щоб вони замовкли, і наказав трьом полоненим стати ближче до входу. Я здивувався, пізнавши двох із них: один був громадянин і генерал С* — той самий, що після своїх запевнень листувався з усіма негрофілами світу, а разом з тим стояв на губернаторських зборах за невимовні жорстокості: а другий — підозрілий плантатор, що висловлював антипатію до мулатів, хоча його самого зачислювано до них посеред білих. Третій видався приналежним до класи ремесників білих; на ньому був шкіряний хвартух і закочені та підтикані рукава сорочки.
Всіх трьох захопили тоді, коли вони намагалися сховатися в горах.
Ремесник-білий давав відповіді в першу чергу.
