і скреготали зубами, показуючи кулаки нещасному полоненому.
— Генерале, — сказав один мулат, що висловлювався ясніше, ніж инші, — це білий, його треба вбити.
Бідний плантатор з допомогою жестів і криків кінець-кінцем дав почути свої слова.
— Ні, ні, добродію генерале. Ні, брати мої, я не білий. Це страшний наклеп. Я — мулат, людина мішаної крови, як і ви, син негритянки, такої, як ваші матері та сестри.
— Він обманює, — казали осатанілі негри. Це білий. Він завжди ненавидів чорних і мулатів.
— Ніколи, — заперечив бранець. Я білих ненавиджу. Я один із ваших братів. Я завжди казав разом із вами: „Негри, — це білі, а білі — то негри“. („Негри — хазяї, а білі — раби“).
— Ні, ні, — кричала юрба. — Убити, убити.
Нещасний весь час белькотів:
— Я мулат, я з ваших…
— Де ж доказ?, — холодно спитав Біасу.
— Доказ у тім, — нестямно сказав полонений, — що білі завжди мене ненавиділи.
— Може, і так, — заперечив Біасу, — але ти — нахаба.
Якийсь молодий мулат жваво звернувся до колоніста.
— Білі тебе ненавиділи, правда; але ти удавав, що ненавидиш сам мулатів, до яких