— Ти дійсно багато втратив, але вір мені, я втратив більше, ніж ти.
Тимчасом звуки голосів збудили шістьох моїх вартових. Помітивши сторонню людину, вони були підвелися із своїх місць, ухопившись за зброю; але, глянувши на П'єро, скрикнули з радости й упали перед ним животами на землю, ввесь час б'ючи об землю чолом на знак пошани.
Але всі ці почесті, що їх віддавали негри П'єро, лащіння пса, що переносив ніжність свою з хазяїна на мене, дивлячись мені в вічі, мов би не розуміючи, чому це я лишаюсь неприязний, — все це не справляло на мене ніякого вражіння. Я ввесь віддався скаженому гнівові, що його стримували мимо моєї волі пута.
— О! — вигукнув я нарешті, трохи не плачучи з безсилля через звязаність моїх рухів. — О! який я нещасний. Я шкодував, що цей негр сам себе занапастив і що я не можу його вбити… Аж ось він сам живцем, сам прийшов мене дратувати і стоїть тут, перед моїми очима, а я не можу насолодитись щастям його заколоти. О! хто ж тепер позбавить мене цих пут?
— П'єро повернувся до негрів, що все ще лежали простерті перед ним.
— Брати, сказав він, — розвяжіть полоненого…
