йому від правителя Ямайки лорда Ефінгама. Мій дядько, що довго жив у Бразилії, засвоїв там собі звички пишного португальця й любив оточувати себе штатом служників, відповідним до його багатства. Численні невільники, вимуштрувані, як європейські слуги, надавали хазяйству його великопанського блиску. Для того, щоб уже нічого не бракувало, він зробив собі з раба, подарованого від лорда Ефінгама, блазня, зовсім такого, як у стародавніх феодалів. Треба сказати, що вибір цей був надзвичайно влучний. Карлик Абібра — це було його ім’я — був істота надто дивовижна із зверхности і, мабуть, страхав би усіх, якби не викликав тим своїм виглядом одразу сміху. Він був дуже повний, куций, пузатий і рухався дуже швидко на своїх хитких і тоненьких ніжках, що підгиналися під нього, коли він сідав, мов павучі лапки. Його величезна голова якось важко сиділа в плечах, уся вкрита жорстким рудуватим волоссям, і по боках її стирчали вуха, такі довгі, що його товариші запевняли, ніби він ними витирає очі, коли плаче. Обличчя йому завжди кривилося й ніколи не зоставалося в супокої; чудернацька рухливість усіх рис змінювала від часу до часу це сотворіння. Мій дядько любив його за рідку й надзвичайну будову тіла й за веселість, що ніколи не вичерпувалась. Абібра був його улюбленець.
30
