срібними променями, що прикривало середину грудини, він промовив: — Дивись!
Я нахилився до нього. Два імення стояли на його волохатому тілі у вигляді білуватих літер, що їх випікають червоним залізом на тілі невільників. Одно ім'я було Еффінгам, а друге д'Оверне, тоб-то прізвище мого дядька. Я стояв мовчки з несподіванки.
— Ну, що ж, Леопольде д'Оверне, — спитав мене ворожбит, — чи твоє ім'я тобі вказує на моє.
— Ні, відповів я, — дивуючись, що ця людина мене так зве, і намагаючись впорядкувати всі свої спомини та пригадати собі давні часи. — Ці два імення ніколи ніде не стояли вкупі, як тільки на грудях дядькового шута… Але ж він умер, бідний карлик, та й, крім того, це була щиро нам віддана людина. Ти ж не є й не можеш бути Абібра.
— Я — він самий, — скрикнув він страшним голосом і, трохи піднявши свою скривавлену „горру“ (ковпак), він одвязав своє укривало. Перекривлене обличчя домашнього карлика явилось передо мною, але замість виразу божевільної веселости, знайомого мені, вираз загрози та гніву відбивався на ньому.
— Боже мій, — скрикнув я, вражений. — Невже всі мертві воскресають? Це — Абібра, блазень мого дядька.
