забув. Це більше не був ворог, убивця, зрадник, це був просто нещасний, що його міг урятувати один незначний мій рух. Він мене благав так жалібно, так жалібно. Всяке слово, всякий докір видавався зайвим і смішним; потреба помочи являлась нагальною. Я нахилився і, ставши на коліна вздовж краю провалля, сперся рукою на стовбур сухої деревини, що її коріння держало нещасного Абібру; другу руку я простяг йому… Як тільки він міг її досягти, він несподівано вчепився її обома руками з феноменальною силою і, далекий від того, щоб дряпатись на гору, навмисно потяг її вниз, щоб укинути й мене з собою у прірву; якби стовбур дерева не був для мене такою надійною підпорою, я б одірвався певно від землі — так він мене сіпнув сильно й несподівано.
— Підла людино, — скрикнув я, — що ти робиш?!.
— Я мщуся, — відповів він з пекельним реготом. — Ага, я тебе врешті держу. Дурний, ти сам мені дався, я тебе держу. Ти був урятувався, а я гинув; а тепер ти сам добровільно лізеш у пащу каймана через те тільки, що паща ця застогнала замість заревти. От я і вдоволений, бо смерть моя буде разом і помстою. Ти попався в лабети, аміго (друже), і в мене буде товаришем людина серед риб на дні озера.
