Сторінка:Гюго В. Бюґ-Жарґаль (1928).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Сказати, не знаючи, що саме він розумів під слонами „матимеш сумнів що-до мене“...

Він узяв чашу з видовбаного кокосового горіха, зірваного в день мого першого приходу, сповнив її пальмовим вином, запропонував мені пригубити її, а далі спорожнив ї сам до дна. З того дня він мене не звав инакше, як „брат“.

Тимчасом я починав плекати нову надію. Мій дядько, здається, більш уже не сердився. Думки про щасливі дні мого одружіння з Марією його втихомирювали. Марія так само просила його за П'єро. Я ж доводив дядькові що - дня, що негр зовсім не мав на меті образити його, а тільки хотів спинити надто жорстокий вчинок дядьків; що він урятував Марію од вірної смерти; що дядько мусить йому дякувати за цілість доньки, а я — за цілість нареченої; що П'єро найдужчий із його рабів (я вже не думав про свободу для нього, а тільки про дарування йому життя); що цей негр один працює за десятьох і що досить, бувало, однії його руки, щоб рухати цілий млин. Він слухав мене й говорив, що, може, і припинить небавом справу. Я негрові нічого не казав про зміну, що зайшла в дядькові, щоб мати приємність потім возвістити йому свободу, якщо мені пощастить її добитися. Що мене дивувало, так це, що він, чекаючи смерти, не використовував чомусь

64