Раптом страшна пісня чорних „Ца-Нассе“ та спів „Табор Великої Луки“ залунали, як грім, над нашими головами; пальми, американські золотолисники та кедри, що вінчали скелі, спалахнули вогнем, і зловісні пожежі, як смолоскипи, кинули своє світло на численні банди негрів і мулатів, яким обличчя зробилося ніби червоним при мідножовтому кольорі їхньої шкіри. Це були банди Біасу.
Біда була неминуча. Командири раптом попрокидались і побігли збирати салдатів; барабан забив тривогу; сурма теж заграла „збір“; наші лави шикувалися з шумом, а повстанці замість скористуватися з нашого розгардіяшу, стояли нерухомо й дивилися на нас, співаючи „Ца-Нассе“.
Велетенського зросту негр несподівано з'явився окремо від инших на найстрімкішій із скель над Великою Річкою; перо вогневого кольору стирчало над його чолом; у правій руці він тримав сокиру, у лівій — червоний прапор; я пізнав у нім П'єро. Якби мені під рукою трапився карабін, скаженство штовхнуло б мене на злочин. Тимчасом негр повторив приспів із „Ца-Нассе“, віткнув прапор у землю, кинув свою сокиру поміж нас, а сам стрибнув у хвилі річки й пропав під водою. Я пожалкував за ним, бо гадав, що ось уже він і не вмре від моєї руки.
