— Як веселити ся, коли нинї упало трийцять овець; тілько не кажи нїчого старому, бо і так згриз ся та ходить ледви живий.
Михайло ввійшов до хати, а в хатї знов мертвий супокій; чути було як шваркотїв лій у засьвіченій, невеличкій сьвічцї, в якої блїде сяєво розливало ся по просторій, вапном побіленій хатї та малювало по стїнї чорні тїни зажурених людий.
Від сего часу пішло Михайлови як з Петрового дня. Вчасна студїнь не попускала, а перед часов снїговою поволокою прикрита земля не змогла уже до самісїнької весни видобути ся з студених обійм зими та скинути з себе грубої верстви снїгу. По сусїдних, гірських селах снїг привалив невикопану з землї бараболю, поприкривав на полях зложений в копах вижатий овес, позасипав капусту та огородовину. Всї куплені у Сорочковського вівцї змарнували ся, бо більша їх часть вигинула з голоду і студени; сеж, що Михайло зарізав на мясо, не можна було добре продати, бо баранини у містї було на лавках так богато, що нїхто не хтїв дати за фунт два дутки.
— Тож то я ся доробив! — лебедїв нераз старий Михайло, прийшовши у хату.
— Цить старий, не трівож ся, якось то буде; — потїшала жінка, — любили добро, любім і лихо!
— Коли було добре?! — відворкнув старий.
— Михайле, не гнїви Бога! чей то мине ся!
— Мине ся, так мине ся; коби хоть Сорочковський не тис за грішми, то ще би; — а нї, то треба
