нивку, щоби закупити дерева на будівлю та оплатити майстрів. Однак таки десь перед сьв. Петром перебрала ся цїла Кудличева сїмя до своєї власної хати.
— Но, славити Бога — казав старий Кудлич — ми вже на своїм власнім сьмітю, під своїм дахом! — і радїв як мала дитина.
— Не знать ще, як тото буде, — відповідав Микола — бо довги можуть вигнати з хати.
Старий не відповідав синови нїчого; він лиш горбив ся, важко зітхав і тиснув ся ще більше у кут, щоби навіть малим дїтям незаваджував.
Однак не довго радїв старий новою хатою. Якось по йорданських сьвятах застогнав Михайло, розболїв ся, поклав ся у постїль, а висповідавши ся та попращавши ся з кревними та знакомими за два дни помер.
Микола похоронив старого величаво; на похорон поспрашав всї цехи; люди зійшли ся з цїлого міста, були навіть жиди, бо старого Кудлича знали і малі дїти.
В кілька тижнїв по смерти старого Кудлича зачали до Миколи приходити зі Самбора з суду якісь письма. З них довідав ся Микола, що молодий Сорочковський упоминає ся о залеглий довг за побрані, а незаплачені у єго небіщика батька вівцї. Микола страшно зажурив ся.
Що робити? як собі порадити? звідки взяти гроший на заспокоєнє так великого довгу?! Маю здорові руки, маю охоту і до найтяжшої працї, та що з того? як і що робити, щоби заробити на так великий довг? головою муру не перебю: — думав Микола,
