жінку Микола, а сам мало що не заплакав, так щось тиснуло єго за серце.
— Я все своє, іди Миколо до молодого Сорочковського, проси, благай, може дасть упросити ся, може згляне ся на наші дїти.
— Най буде на твоїм, піду: тілько дай покій, перестань плакати та голосити, бо дальше люди зачнуть збігати ся, думаючи, що я тебе мордую або що таке! — казав до жінки згодом Микола.
Ледви зачало благословити ся на сьвіт, а вже Микола зірвав ся з постелї, обмив ся, прибрав ся в довгу, ґранатову, міщанську капоту, приперезав ся широким, старим, зеленковатим поясом з жовтими, золотистими пасмугами, з заржавілими френзлями та зачав голосно говорити ранїшню молитву.
Тимчасом жінка доладжувала снїданок.
— Батечку, і я пійду з вами! — заголосив, пробудивши ся зі сну, девятилїтний Стефаньо.
— А тебе пощо! — перериваючи молитву, відбуркнув Микола.
— Возьміть, возьміть мене; я хочу подивити ся на села, на тоті гори та лїси, що від нас десь далеко синїють ся! — лебедїв хлопець.
— Диви ся з міста: не нинї, иншим разом! нинї передімною далека дорога, ти не дійшов би, ноги зболять.
— Не бійте ся, не зболять, я дійду з вами геть далеко-далеко; я буду просити пана, щоби над нами змилосердив ся.
— Та най іде, коли так напер ся, що тобі шкодить! — озвала ся жінка.
