Тим міг його батько заплатити половину довгу, який винен був Сорочковськоиу.
Люди радили, щоби Микола сам єще ішов до Сорочковського а той може з утїхи, що шкода знайшла ся подарує єму і другу половину довгу.
— Може се і правду люди кажуть — дораджувала жінка, але Микола і чути про те не хотїв. Єму нагадував ся зимний скляний позір очий Сорочковського, коли всїдав до карити і він знав, що від такого чоловіка не міг нїчого доброго надїяти ся. Занадто живо було у єго памяти безмилосерне домаганє ся не сплаченого довгу, тоті страшні урядові письма, що так довго стрілами вбивали ся в єго душу.
Він чув, що не перенїс би навіть позору того чоловіка, не промовив би до него анї слова.
Та того всего не треба було. Справа була у руках адвоката і через него могла бути полагоджена. Микола не відкладав справи. Сплатив частину довгу, а решту розложив єму адвокат на рати.
— Кудличі були уратовані ненадїйним случаєм, від остатної нужди, та мимо того приходило їм тяжко працювати і журити ся, чим сплачувати все такі єще великі рати і иньші довги.
Коли раз Микола вертав зажурений до хати з не проданими на торзї вівцями, застав дома несподїваного гостя свого колишного приатела Гриця Когута.
„А ти звідки тут взяв ся!“ аж крикнув Кудлич споглядаючи на добре відживленого у синїй робітничій сорочцї, в чорнім жакетї та високім панськім капелюсї Гриця.
— Водою приплив, — усьміхаючись казав Гриць та зачав цїлувати ся з Миколою.
