Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо. 1930.djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

гих трудах вибіг я на шпиль гори і кинув оком довкола. Який же переляк і яка розпука огорнули мою душу! Я побачив, що стою майже на краю досить великого острова, серед моря, якому не було видно кінця. Тільки з одного боку, з північного заходу, доглянув я щось ніби сушу, але в такій далечині, що я міг це вважати за привид, за оману моїх утомлених змислів. — О, я нещасний! — подумав я собі: Я опинився на облитім морями клаптику землі, відтятий від світа і людей, і мабудь прийдеться мені тут загибати до смерти, бо сюди певно не причалить ніякий корабель.

Я зійшов з гори і обережно почав іти здовж її стіп, шукаючи якого місця пригожого на сховок. Я не хотів надто віддалюватися від цеї скелі, бо все таки дурив себе надією, що може колись випадково перепливатиме сюди якийсь корабель і я побачу його з тої гори. І мені пощастило. В однім місці, у тій скелі, я запримітив вхід неглибокої печері, де від біди можна було схоронитися на ніч, а потім поглибити її. В кождому разі було тут вигідніше і безпечніше, як на дереві під отвертим небом. Я подумав собі, що варто би забезпечити вхід до печери перед дикими звірами і взагалі зробити печеру невидною для нікого. Добре було би насадити перед входом якісь молоді деревця, що зовсім закрили би мою оселю. Я подумав так і зараз, першого дня узявся до діла. Я викорчовував молоденькі деревця, подібні до нашої верби і пересаджував їх перед своєю печерою. Без усякого приладдя, — без ножа, сокири й лопати, — приходило мені це дуже важко. Я вратував з собою лише складаний ножик, — але й він