довершили мій обід. Найгірше горячо продрімав я, а відтак вперед! Не вільно тобі, пане Робінзоне, спочивати, доки не зміриш усего свого царства і не дійдеш до камінного горбка, що накопичив ти єго перед двома роками у послїднїй прогульцї.
Під вечер вийшов я на простору долину під лїсом, з котрого щойно вибрав ся: була она сям і там заросла травою, але над самим берегом простягнув ся шмат землї, вкритий дрібним, вохким піском. Здалеки добачив я гніздо черепахи, а що голод став уже доскулювати, порішиб я тамки шукати поживи.
Спішу вперед жвавим ходом, коли се нараз подибую на піску... витиснений слід чоловічої ноги. Чи думаєте може, що по трех лїтах самоти врадував ся я отсим доказом людского житя на острові? Де там! навпаки — несамовитий острах огорнув мою душу. Знав я, що на островах Караїбського моря живуть дикі людоїди. Мов громом прибитий станув і споглядав я на сей зловіщий слід і дрожав з трівоги і обзирав ся довкола, чи не побачу де у кущах громади лютих дикунів. Але могильна тиша царила довкола. Зібравши на відвагу, поповз я обережно на недалекий горбок, відкуди можна було займити оком далекий простір. Та і тут не доглянув я нічого. Бігцем пустив ся знов над море і шукав за новими слїдами, але не подибав їх більше.
Мушу ще раз обзирнути той слїд — шепотїв я до себе нишком — може се іно гра моєї уяви або таки моя власна нога, і я лиш трівожу ся даром. — І побіг знов на те саме місце — та нї! відтиск як найточнїйший! пята, підошов, кождіський палець в пісок врізаний, — а я прецїнь маю чоботи з козячої шкіри. Милий Боже! від чого сей слід? не в силі я сеї загадки розвязати.
І ось несамовита, непоборима трівога огорнула нараз усе моє єство, затрусив ся я на цїлім тїлї і як божевільний почав з усїх сил тїкати. Кожде дерево, кождіський кущ принимав в моїх очех стать людску, найлекший шорох трівожив мене несказано; розвага, зимна кров, спокій покинули мене у сю хвилю, не знав я де і куда біжу. Що зі мною тодї дїяло ся, сего нї розповісти, нї описати — гнав як шалений, потикав ся і вдаряв раз-по-раз. Наконець утомлений до крайности, пав я на землю в гущавинї і тут провів ніч серед мук і здогадів.
Ледви сон стулив мої вії, коли се знов прокинув ся я зі страху, щоби дикуни не заскочили мене нечайно. Усякі суперечні страшні гадки прошибали мою голову. Згадав я торічну луну:
