Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/131

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 132 —

В долинї найшов я усе, як передше: ячмінь ріс прегарно і заповідав добрий полон!

Ах! що менї з него! закликав я в розпуцї — коли не знаю, чи буду єго поживати. Скорше чи пізнїйше ватага диких Караїбів може наїхати мій остров і знївечити усю мою працю. О нї! не повернуть уже щасливі хвилї давної свободи і безжурности, нїколи не бути вже менї щасливим, нїколи! нїколи!

Замість вертати домів пішов я наново оглянути той зловіщий слїд чоловічої ноги. Думав, може в сумерках не розібрав єго добре — і таки все щось тягне людину розслїдити у сотний раз своє нещастє, немов то в роздираню залюбки власної душі находить відраду і потїху.

Місце те лежало доволї далеко, цїлий день проминув, заки я тамки дібрав ся. Сонце вже почало западати, коли станув у цїли. Задля сумерків прийшло ся відложити розслїди до завтра, а покищо глядїти за нічлігом.

Та де тут спати? ану-ж надпливуть дикуни і доглянуть мене! Стрівожений такими думками помчав я стрілою на недалекий горбок — але на мори пусто — глухо.

Успокоєний вишукав я дерево, вдрапав ся високо, прикріпив поясом до гиляки і заснув.

Прокинув ся ранним ранком і як-стій побіг над беріг шукати страшного слїду. Подибав я єго незабаром. Був він много більший від моєї стопи і очевидно приналежав до чоловіка, що нїколи не носив чобіт — отже до якогось Караіба.

Дрож трівоги стрясла моїм тїлом, не знав я зразу, що дїяти, жах відбирав менї розвагу, а суперечні дикі гадки прошибали голову. В першім приступі розпуки хотїв я розвалити мур довкола печери, знищити цїле житло, стайню і палатку на хуторі, спалити огорожу і засїв, розігнати кози, бо думав, що коли затру усї слїди мого проживаня на острові, буду тодї аж безпечний, і дикуни мене не доглянуть.

Не було що дїяти! озирнув ся я кругом і побачив за лїсом споміж дерев остру кіпчату скелю, що сторчала майже при самій печері. — Се буде моя вартівня! подумав я — з неї усе догляну, що дїє ся в отсїм місци. Стежачи оком за тою скелею, дібрав ся я в півтори години до замку, але ся обставина місто мене розважити, затрівожила ще дужче, бо запримітив я , що дикі причалили до берега зовсїм близько моєї оселї і лиш Провидїнє встере-