Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/135

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 136 —

гими вечерами, не придбав я в осени нї прутя на кошелї, нї струн до зшиваня шкір.

Одежа аж просила ся до направи, а і нової дуже а дуже не ставало. Материял був, але з чого крутити нитки? Найбільше доскулював менї брак мяса. Про пашу для кіз не потребував я журити ся, солома ячмінна і кукурудзянка статчили на цїлу зиму.

Та ось згадав я, що можу убити на печеню одно козеня, котрих вже було в мене 18 штук. І справдї вибрав я одно з товстїйших, заніс осторонь і убив стрілою, бо різати не мав серця. Справив відтак єго старанно, відложив кишки на струни до шитя, з лопатки зварив прегарного росолу з кукурудзяною лемішкою, а чвертка лишила ся на печеню. Злишно і казати, як уплїтав я обід по тільки днях нужденного прокормлюваня.

По сїм прийшла черга на хлїб, Повні коші ячменю стояли нетикані, бо в дни тревоги і се вилетїло менї з голови. Тепер насипав я збіжа у ступу і став бити товчком, а коли добре розтерло ся ,пересипав грубу муку у глиняний сосуд. Таким робом за півдня приладив я стільки, що можна було брати ся за печиво.

Ба! та як, мій ти мудрагелю? а де печ? де дріжджі? а ячмінь такий остистий, що не знать який з него буде хлїб!

Вишукав я між старими лахами хустину з грубого муслїну, виправ і висушив. Відтак здер кусок твердого лика і зробив з него широкий обруч на котрім розіпнув платок. Так мав я сито, але що було трохи за густе, більша часть збіжа оставала на нїм. Прийшло ся в друге сипати зерно до ступи і товчи з усїх сил, аж піт каплями спливав на чоло; та конець кінцем витрівалостию поборов я таки усї перепони.

Опісля викопав в земли яму на 5 м. широку і глубоку — дно і боки виложив плоскими камінями. Цїлїсенькі три дні стояла мене та робота, аж четвертого можна можна було розвести огонь у ямі. Заки він вигорів, замісив я муку водою, додав соли і поробив з тїста паланицї. Відтак вигорнув вуголь і попіл, уложив тісто на розжаренім каміню і ждав, що з сего вийде.

За дві години паланицї спекли ся, видобув я їх з ями і витер з попелу. Правда, мало подабали они на справжний хлїб, тяжкі були і тверді і не смакували би певно нї одному вибагливому Европейцеви, але я — що вже чотири роки не мав хлїба в устах —