теребив їх немов-то незнать які присмаки. Кусок печеної козини і чарка води доповнили мій засланницкий пир.
Хоч пора року була вельми вітриста, все таки трівожила мене ще думка про напад Караібів. Кілько раз сонце продерло занавіси хмар, і настала на часочок погода, вибігав я на мою вартівню і глядїв за людьми — але море було заєдно пусте і розбурхане, нїчо не оправдувало моїх побоювань.
Рік минув вже з того часу, як подибав я слїд людскої стопи; перші страшні вражіня проминули... і з весною забрав ся я справляти рілю так безжурно, неначе диких і на сьвітї не було.
Раз якось, ідучи з хутора, доглянув я в скалистім провалї гарні ананаси. Завернув з дороги, щоби їх нарвати. Коли у підніжа стрімкої гори відгинав я гиля, узрів нечайно поза розлогим кущем чорну заглубину в скелї.
На силу дібрав ся я крізь гущу і, наклонивши ся, вповзнув у низький отвір печери. Та хто опише мій острах, коли се нараз у темряві засьвітила переді мною пара зелених огнем лискучих очий. Живо подав ся я в зад і доперва на свободї очуняв трохи з першого переполоху. Чи се яґуар[1] чи оцельот[2], зьвірі так люті і дикі як тиґр або левпард? Чудно, вже півпята року живу на острові, а досї ще не подибав ніяких хижаків. Наколи справдї тут виводять ся, чи оставили би мене і мої кози в спокою? Треба мати трохи більш розваги і сьміливости і не страхати ся зза чогонебудь, як дитина.
Скартавши так сам себе, наломав я сухого гиля, викресав огню і увійшов зі сьвітлом в печеру. Та ледви поступив ся кілька кроків в перед, як ось зимний піт укрив мені чоло, а волосє горі дубом стануло. З кутка темряви пронесли ся нїби людскі стони, відтак немов-то шепіт чи зойки, страшні, проймаючі.
А таки переміг я себе; згадавши що Бог усюди і Єго сьвяте Провидїнє береже мене на кождім кроцї, посунув ся я в трете у нутро печери. І ось на сором менї та мара чи потвора, котра стільки страху завдала, було нїчо друге як старий козлюк, що прийшов тутки здихати. Намагав ся я поставити его на ноги і вивести на воздух, але він, либонь знеможений, валив ся кождий
