Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/137

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 138 —

раз на землю. Тим то і полишив я єго смерти, і сам став роззирати ся по печері. Була она 7 м. широка, 11м. глубока, а 3 м. заввишки. Не мала нїякого примітного виду, нї то кругла, нї гранчата, закручувала в право, знижаючи ся постепенно. В однім кутї побачив я заглубину так низьку, що хиба на руках лиш можна було туди просунути ся. Поки-що порішив я аж завтра усе краще розсмотріти, бо нинї на потемки бояв ся дальше запускати.

Другої днини повернув я в печеру зі сьвічками, які усукав був з лою. Старий козлюк вже не жив; вирізав я з него товщ, а стерво закопав в землю, щоби не занечищувало воздуха. Отвір в заглубинї скелї простягав ся на кілька метрів, а відтак ширшав нараз в прегарну печеру. Безлїч лискучих хрусталїв вкривало єї стіни і стелю, а сотнї іскорок ломали ся від сьвітла в каміню мов в диямантах.

Не знав я мінеральоґії, то і годї було менї назвати рід копалин, що складали нутро печери. Дно єї, сухе і встелене дрібним кременем, не вказувало нїде нї сліду вохкости, нї їдовитих гадюк — а воздух дишав милою сьвіжостию, хоч продуву в печері не було.

Вузкий прохід і темрява, що сповивала усе кругом, зменьшали по трохи чарівну красу місця, але для мене саме та обставина була вельми пригожа. Мав я ось прегарний захист, де на случай напасти Караібів найду безпечне приміщенє. Порішив я отже заховати тутечки усї вартівнїйші предмети, без котрих дома можу обійти ся.

Безпроволочно знїс я в печеру часть солоного мяса, бо краще давало ся в нїй переховати чим в пивници, відтак увесь припас товщу, більшу часть ячменю і кукурудзи і трохи соли і сира. Накопичив я також сухого хворосту, щоби як випаде довше в темряві проживати не виходити за ним у лїс. І в воду придумав я заосмотрити сей заховок. Від потока, що плив недалеко печери, провів я доволї глубокий ровець аж ген під скелю, вкрив єго зверхи прутєм, а се приложив ще для непознаки дерниною. По оба боки провода засадив я рід вербини, що вже цілком закривала ровець своїми вітками.

Тепер був я певний, що хоч дикі і вислідять мій замок і завозьмуть ся мене спіймати, не спроможні вистежити сеї криївки — а як і відкриють, не посьміють либонь запустити ся крізь вузкий прохід, де легко прийде ся менї всїх до ноги вистріляти.