Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/144

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 145 —
Глава XXXII.
Мій двір. Нова виправа на корабель. Білє. Всїлякі знаряди. Шатро. Гроші. Сьвяте письмо. Добра ворожба. Пушка.

Що дїяло ся зі мною за поворотом, годї розповісти. З тьохкаючим серцем приглядав ся я добутим скарбам, брав кождісеньку рїч у руки і не міг нарадувати ся, не міг повірити, що все те менї приналежить.

Ще тої самої днини перенїс я усе в печеру та ось нова жура: де то примістити? де заховати? чи не краще зберегти усі річи перед Караібами в хрустальній печері? Та за чим? чи-ж нема в мене доволї збруї на усїх ворогів!

Вечера після виправи відбула ся вельми торжественно. Як монарх, окружений численним двором, засїв я на своїм кріслі. Горохова зупа на вудженинї курила ся на столї, воздух заносив єї милою вонию. На рамени сїла менї папуга і заїдала куски цукру, які я їй подавав, — з одної сторони служив аміґо[1] (так прозвав я пса), з другої коза смикала мене за рукав, допрошуючись і собі їди.

Тисячі радощів мав я зі своїм двором: пес почав зразу бійку з козою, але згодом порозумів, що краще жити в мирі. Папуга верещала з зависти проймаючими голосами за кождим куском, який подавав я псови. Та вже по тижневи настав між моєю службою цїлковитий супокій, а хто глянув би з боку на мене і мої зьвірята, не в силї був би здержати ся від сьміху.

В приливі радости обіймав і цїлував я поперемінно то пса то козу. Серце чоловіка потребує доконче до чогось привязати ся і без сего жити не може. Передше мало зважав я на те, але нинї під подихом першої потїхи по тільки лїтах самоти — душа моя в лучах радости топнїла і розпливала ся. Слези заснували очи, і я не міг перемогти себе, щоб не висказаги своїх почувань хоч перед нїмими сотворінями.

Ще заки уклав ся на супочинок, пав я навколїшки і горячо подякував Богу за все добро, яке так ненадїйно спало нинї на мене.

 

  1. amigo — по іспаньски: друг.