матери, жаль прокинув ся в менї і я став молити ся. З слезами в очах кляв ся, як ино вийду щасливо з тої грози, нїколи доки житя не опускати родинного дому, нї кроком не ступити на корабель. О! правду казав батько, захвалюючи тихе, супокійне житє горожанина, купця, а я божевільний не слухав єго і ось тепер прийде ся за те марно погибати. — І знов на згадку смерти слези заснували менї очи.
— А ти чого заводиш як баба? крикнув надбігаючий Джон. До лиця тобі з тим плачем і морскою недугою! Іди до каюти[1] батька і положи ся у ліжко, а не роби менї тут сорому перед моряками.
На превелику силу, чіпаючись руками землї, поштуркуваний моряками, підкидуваний хитанєм корабля, доповз я якось до каюти капітана. Та довший час не міг очий зімкнути, корабель раз-у-раз то наче вилїтав у воздухи на хребтї височезних филь, то знов западав ся десь у пекольні безоднї. Щогли і бервена тріщали страшенно, бочки і паки підскакували з шаленим гуркотом, а цїла та дика музика доводила мене до божевільного остраху. Наконець утомлений недугою і журою заснув я.
Другої днини пізно вже було, коли прокинув ся. Сонце весело зазирало у віконце каюти, корабель легесенько колибав ся на водах. — Знать, буря щасливо проминула, закликав я, вискакуючи з ліжка і, вдягнений ще від вчера, вибіг на поміст. Джон стрітив мене перший. — Жиєш ще, кертице земна? поспитав грімко, а то думав, що вмреш зі страху, було й чого бояти ся! — Таки було, відказав я вражений єго жартами, такої бурі не бачив ще з роду.
Бурі? бурі? почав Джон заходити ся від сьміху. Ха! ха! ха! то ти сильний вітер зовеш бурею? Цїкаво знати, що скажеш, коли справжня буря загуде. Та не бій ся, корабель наш кріпко збудований і сьмілою рукою ведений переможе і найстрашнїйші гураґани. А тепер ходи зі мною, дам тобі лїк котрий сейчас з тебе недугу вижене.
По сих словах завів мене до каюти капітана і подав величезну чарку горячого ґроґу[2], що іно принесеного з кухнї.
