Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/151

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 152 —

Так ось був я вже прегарно захищений від ворога, хочби сей навіть в переважаючім числї підступив під мій замок.

Позаяк небавки мала настати пора дощів, а я, занятий доси звоженєм річий з корабля і палїсадою не мав як думати про справлене рілї і засїв, порішив я тепер при вільнім часї виставити собі кухню і кузню.

На цеглу треба було глини; легко прийшло ся єї тепер копати при помочи лопати — а на форми вживав я скриночок, яких чимало забрав з корабля. Випаливши глину як слїд, взяв ся я за роботу. В кілька день станула кухня в тім місци, де давнїйше був комин до вудженя мяса. Заосмотрив я єї дверцятами і бляхою, а побіч вимурував огнище на кузню і приправив міх з боку. І кухня і кузня стояли під кришею з дощок.

Вартало видїти пана Робінзона, як, приперезаний фартухом, з вітрил варив обід. На кухни стояв горнець, а в нїм росіл з козини з галушками, замішеними на папужих яйцях з білої як снїг муки; побіч в ринцї пишав ся пудінґ з рижу з розинками, завязаний в серветї; на пательни смажила ся молода папуга, а на блясі пік ся зайчик у солонинї.

Може хто рад знати, де навчив ся я кухарити. Ось як: замолоду був я вельми цїкавий до всього і залюбки пересиджував цїлими годинами инодї в пекарни. Тим то і затямив я з того часу богато дечого з куховарства, а потреба і досьвід привчили решти.

Та ось розповім ще, зза чого в мене нинї такий пишний обід, щоб не думали, що дірвав ся европейских ласощів і бенкетую, позабувши на завтра.

Є се день 16. вересня, роковини іменин дорогої мами. Тямлю, як торжественно сьвяткували ми їх усе дома за щасливих днїв моєї молодости. Всї три: я і братя, прибрані в найгарнїйшу одїж з китицями осїнних квіток в руках, спішили ми ранесенько з вітцем до матусї зложити їй наші желаня. Відтак ішли до церкви і там молили ся щиро за єї здоровлє і щасливе проживанє. По прегарнім обідї, наколи погода сприяла, вибирали ся всї домашнї на прогульку за місто. О які щасливі були се часи! а нинї...

Згадавши минуле, порішив я і тепер на самотї цїлий той памятний день відсьвяткувати. Рано побіг я до моєї сьвятинї, прикрасив хрест цьвітами і молив ся довго зі слезами за матїр, хоч не знав, чи жиє ще, чи може вже і вмерла. А тепер ось варив роз-