— Випий усе до дна — казав, попиваючи сам, — се тебе скріпить і підбадьорить.
Ще нїколи не пив я ґроґу. Родичі мої не вживали нїяких трунків і я крім легкого пива иньших напоїв не знав. Рад був відказати Джонови, але соромив ся, що назве мене бабою, дїтваком, — а я прецїнь хотїв показати ся мущиною. Закашлюючись, випив повну чарку, але сейчас почув, як голова почала кружити. Ледви опустив каюту, ноги захитали ся піді мною і я мусїв знов попри стїни вертати до ліжка серед сьміху і кпин матросів. Так то перший раз, вийшовши спід ока родичів, став я пяний посьміховищем людий.
Слідуючих днїв плили ми задля противного вітру дуже поволи. Капітан завернув до берегів, бо мав орудку в Ярмес (Yarmouth)[1]. Та не вспіли ми і кілька миль морських[2] зробити, коли се на обрію неба показала ся чорна пасмуга хмар. Вохкий вітер став подувати і моршити гладку площу моря, вкриваючи єї сям і там білою піною.
“Будемо мати бурю і то добру! закликав капітан. Звинути великі вітрила! до берега!
Мороз перейшов мене на сї слова. Сам капітан каже, що буде сильна буря — о! я нещасний! тепер вже менї мабуть конець, загину у розцьвітї житя і не стану вже нїколи на суші і не побачу моїх рідних.
Такі думки перебігали мою голову і мучили несказано. А корабель тимчасом гнав до берегів Анґлїї і незабаром побачили ми Ярмесс. Капітан не казав одначе впливати до самого міста, а закинув якор в пристани, окруженій узгірєм, де корабель безпечний від вітрів міг переждати грозу.
Ледви якор зачіпив дно, коли се заревів вітер так сердитий, що трохи не позривав нам реїв і не поломав щогл. На приказ капітана постягано сейчас усї вітрила і закинено другий якор, щоби линва не прорвала ся, а вітер не розбив нас о скалисте побереже. Скажено лютий гураґан згинав сильні щогли мов гнучку трость майже до самої поверхнї моря. Неначе чорна ніч насупились хмари, лиш жариста лискавка стрибала раз-у-раз овидом, білим сьвітлом обливала горизонт, — відтак знов чорнїло усе
