Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/164

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 165 —

нами гонити. По сїм причіпив він поясом від сагайдаку камінє до ніг мерцям і вкинув обох у залив.

Не роздумав я ще гаразд, куди свого гостя завести. Як мала ся річ у віщім снї, належало дати ему захист у замку — та ізза обережности порішив я примістити єго поки-що в хрустальній печері. Були там правда, цїннїйші припаси і амунїция, але все те находило ся в другій части поза довгим коридором, заставленим каменюками, і дикий не годен був їх найти у темрявах.

Завів я отже свого нового товариша до печери, дав єму кусок ячмінного коржа, полишив постїль і ковдру, а сам — зворушений подією — метнув ся бігцем на вартівню, побачити, що роблять дикі.

Одні кінчили ще при огнищи мерзкий свій пир, а другі ходили журливо понад берег, либонь шукаючи товаришів — коли одначе настав відплив моря, всіли на човна і від’їхали.

Спокійнїйший уже вертав я тепер поглянути, що дїє мій гість. Сидїв на траві перед печерою, а коли мене узрів, пав знов долїлиць і, повзаючи по земли, наближав ся, перенятий дрожию трівоги. Я, що стільки часу тужив за людским обличем, за щирим товаришем, мав велику охоту пригорнути єго до груди і засипати поцїлуями і пестощами. Але розум наказував обережність з людиною, котрої я ще не пізнав добре. Тим то і приймив я єго почитаня як річ звичайну, а щоби удержати хлопця в розуміню моєї висшости, вимовив я слово: “кацик”, вказуючи при тім на себе. Кациками зовуть американські Індияни своїх начальників, проте й порозумів мене мій гість, бо, хопивши мою спису, приложив вістрє до своїх грудий на знак, що тїлом і житєм менї приналежить.

Став я єму тепер лїпше придивляти ся. Був се гарний стрункий хлопець, лїт до 20. Обличе єго мідяної краски вкрашав доволї великий, орлиний ніс. Милі черти лиця не мали в собі нї крихти жорстокости, довгий, чорний волос филював свобідно по плечех, темне око жевріло добротою, а два рядки зубів блестїли як слонева кість, коли всьміхаючи ся отвирав чудово викроєні губи.

Спершу порозумівали ми ся зі собою іно знаками инколи вимавляв він якісь слова, а звуки людскої бесїди, котрої я звиш десять лїт не чув, проймали мене несказаною радостию. Порішив