Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/169

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 170 —

сю воду вихлюпає. Та саме в сїй хвили зверещав проймаючими голосами. Я, почувши їх у печері, так і похолов весь зі страху. Думав: нїчо другого, тільки Караіби напали нечайно на замок і мордують Пятницю. Як стій метнув ся я до хати з сокирою в руках,, порішивши боронити товариша від нелюдів. Але на превелике диво застав єго, як вимахуючи рукою, підскакував на всї боки. Спершу не розумів я, що з ним стало ся, згодом аж усе вияснило ся.

Не легка була справа витолкувати Пятници значінє і прикмети окропу. Як всї дикі так і він усе, чого собі не міг пояснити, приписував невидимим духам, котрі служать деяким людям і повинують ся їх приказам. І тепер думав він, що в водї сидить дух, котрого я, великий чародїйник, там закляв. З трівогою глядїв все ще на горнець, а з пошаною на мене. Не зважив ся їсти росолу, котрий я налив єму у мисчину, бо вважав сю страву також за якийсь чародїйний напиток. За те кукурудзяна лемішка і печеня з козлюка смакувала єму вельми, дивував ся лиш, чого я солю мясо, і не хотїв вложити в губи посоленого куска. Тодї взяв я несолене мясо і зробив те саме, що він, спльовуючи з обмерзїнєм — та се нїраз не доказало ему, що сіль смачна приправа, і нїколи не зважив ся єї ужити.

Непознакомлений з европейским способом житя, не знав також спершу як і брати ся до вилок і ложки. Коли я єму се показав, понїс вилки до губи, але звернув мясо до уха, а колодку вилок з рукою як звичайно до уст. Вина такой не хотїв пити, бо єго до води лиш звикле піднебінє не зносило нїякого пекучого напитку.

Одної днини з полудня присїв я з Пятницею в тїни дерев перед замком і став роздумувати над подїєю, що склала ся послїдними часами в моїм житю. Нараз прошибла мене ось яка гадка: Маєш тепер всего доволї, Робінзоне, чи не час спочати тобі по лїтах тяжких невдогод і мозолів? Є ось у тебе отсей молодий, сильний товариш, він най трудить ся за вас обох, а ти вживай лиш готове! — Та зараз таки стидно стало самому за такі грішні думки. Як се! — закликав я — хочеш товариша, котрого Бог зіслав тобі у самоту, перемінити в свого раба - невольника? Що дає тобі на се право? Хочеш знов починати колишнє ледаче житє? Згадай іно, чи не праця тільки й уміреність зробила з те-