дзою і бататами. Земля, добре справлена, видала прегарні плоди.
Так проминув нам рік хутко і весело. Пятниця вмів уже відповідати на питаня, так став я з ним заходити в цїкаві а поучаючі розговори. Одної днини звів я бесїду на єго родинний край.
То там далеко остров Пятницї — вказав він на полудне — а тамки другий, де живуть єго вороги.
— Чи племя, до котрого ти приналежиш, побідило коли?
— О так, ми побиваємо сила ворогів, а він утїкає.
Та чому-ж, коли так сьміло борете ся, зловили тебе?
Пятниця і других трох були далеко. Велика громада ворогів окружила нас, так много годї повбивати, і вже всї лежать у човнах спутані.
— А чому ваші борцї не поспіли вам з підмогою?
— Бо нас сейчас вкинули в човна, а тамтих повбивали — а Пятниця втїк.
— Чи ви також убиваєте і з’їдаєте полонеників?
— Так, брати Пятницї їдять, всіх їдять — але тут на сїм острові, бо дома не вільно.
— А був ти коли тутки з ними?
— Пятниця був тамки далеко — показав на захід.
— Чи ваші човна потапають коли?
— Нї, — але треба плисти обережно, бо як морска ріка захопить, то човен вже домів не поверне.
Либонь знали й они про сю небезпечну течію, котра трохи не загнала мене на широкий океан. Пятниця говорив все про себе в третій особі, як се роблять дїти. Нарід свій звав “Караіб” як і жителів других островів з тою ріжницею, що про своїх казав “сильний Караіб”.
Розказав менї також, що на полудни в великім краю вимордували білі люди цїлі племена Індиян. Се либонь відносило ся до Іспанцїв, котрих жорстокість і знущаня над тубильцями стали так розголосні, що вістка про них дійшла аж до Караібів.
Раз якось завів я Пятницю до мого човна, а вказуючи на него, поспитав:
Чи можна на такій лоди дібрати ся до землї, де жиють білі люди?
