висше. Щоби суднови хоч трохи полекшити, стали ми скидати в море, що іно дало ся: паки, бочки, товари, харч — але і се не помагало. Тодї капітан велїв вистрілити з пушки, взиваючи тим чином прибережних жителїв на ратунок. Я, несьвідомий ще звичаїв моряцких, думав, почувши стрілянє, що корабель розпук ся і зі страху упав як неживий на землю. Полишено мене осторонь, кождий дбав тільки про себе, не турбуючись за других.
Пізно вже вечером очуняв я з памороки. На корабли ішло все в суміш. Стріляно невпинно, але нїхто не спішив нам з помочию, а корабель тимчасом поринав звільна, набираючи чимраз більше води. Наконець один бриґ воєнний[1] почув наші пушки і вислав судно на підмогу. Довгий час бороли ся відважні матроси з розгуканим морем, заки до нас доплили; відтак ухопили закинену їм лїнву і причалили до корабля. Ємкий капітан допильнував що усї дістали ся щасливо до човна — мене також вкинула туди якась милосердна рука. Зразу хотїли ми перейти на поміст бриґу, але про се дарма було й думати. Капітан приказав отже завернути до берега. Щойно відплили ми від свого корабля, став він перед нашими очима потапати, а наконець щез у челюстях морских. На щастє буря на часочок влягла ся і ми перемоклі, утомлені, дрожачі вступили на сушу.
Жителї міста Ярмесс, згромаджені на побережу, стрітили нас незвичайно сердешно; забрали до своїх домів, огріли, накормили і теплі ложа на ніч зладили. Богатші з них зробили сейчас між собою складку і при помочи грошевої запомоги міг кожен з нас або дістати ся до Льондону або повернути домів.
І менї припало з подїлу три ґвінеї[2], що саме вистарчало на поворот до моїх зажурених родичів. Та ось тепер, коли мав стільки гроша в кишени, позабув я разом зі страхом і про мої переднїйші постанови поправи: ще й соромно було менї вертати по так неудачній виправі до загнїваного батька, на посьміховище усїх знакомих. Місто отже ладитись в дорогу домів, почав я роздумувати над тим, яким би чином дістати ся менї до Льондону. Другої днини стрітив я нашого капітана з Джоном. Товариш
