За той час великая Караіб повалив Европейця на землю і вже ладив ся голову відтинати, коли я наспів і розчерепив єму чашку.
Бійка покінчена.
Пятниця з сокирою в руках метушить ся поміж трупами і добиває ранних.
Пятнице! — закликав я на него — остав се, а сїдай краще в човен і здоганяй тїкаючих, бо готові навести нам тут сотню своїх братів.
Індиянин митю сповнив приказ. Стрілою кинув ся в лодку, та нараз станув і каже:
Робінзоне! тутки є ще оден мій брат, засуджений на смерть.
Прибіг я до него і з зачудованєм найшов в лодї Караіба, що лежав долілиць зі звязаними руками і ногами. Пятниця поперетинав пута і підвів на пів живого полоненика, але і сей і говорити не був в силї, тільки жалкий стогін добував ся з єго груди. Либонь думав в сїй хвили, що ведуть вже єго людоїди на смерть. Подав я Пятници фляшку вина, щоби покріпив ним нещасного й пояснив єму зміну положеня.
Та ледви Пятниця поглянув Караібови в обличе, коли се закричав проймаючими голосами — відтак хопив старого в обійми і цілував по безліч разів — сьміяв ся, стрибав як божевільний, то знову плакав і ломав руки. Даром завдавав я єму питаня; довгу хвилю не міг очуняти, аж згодом простогнав:
Робінзоне! се тато Пятницї!
Не спосіб описати радости доброго сина. Двайцять раз оставляв човен і знову зіскакував до него — розіпнув кабат і при голій груди пестив голову батька — або водою і румом натирав єму руки й ноги, наболілі від твердого лика, що ним були обкручені.
Наконець почув мої накликуваня і прибіг спитати, чого бажаю.
Чи дав ти батькови хоч кусок хлїба — кажу — мусить десь бути добре голодний.
О нї! Пятниця злий, ласун — усе сам поїв, а для тата не остало нічого.
Стрівай! Ось маєш хлїб, а дай єму також трохи руму напити ся.