листі тім розказав я єму про все, що склало ся про замурований склад амунїциї в печері і поручив Іспанцям стеречи засуджених Англичан і вважати їх підчиненими своїй власти.
31. серпня 1669., отже в 13 літ, 11 місяців і 7 днїв по моїм загощеню на остров, прийшло ся наконець єго покинути і вертати між своїх до рідної землі, котрої я не бачив стільки часу.
Не розкажу, яка радість наповняла мою душу, але коли прийшов рішучий день, коли у послїдне узрів я схід сонця над островом, защеміло серце, слези заслонили очи. Тут прожив я стільки лїт, тут за мудрим допустом Провидїня став я з бурлаки і лїнтяя робучим чоловіком, тут прибув я молодцем, а нині — провівши на сїй пустини найкрасші лїта молодости — повертаю зрілим мущиною. Ще раз навідав ся до усїх памятних для мене місць, попращав замок, уцїлував кози, відтак пішов з Пятницею до нашої сьвятинї на горі і там просидїв дві години на горячій, щирій молитві, дякуючи Богу за відобрані тут ласки і добродїйства.
Наконець всїв я у човен, Пятниця також, бо ніяким чином не хотїв полишити ся на острові. Папугу, Аміґа і дві пещені кози забрали ми зі собою.
Довго стояв я на помостї і глядїв на щезаючі в далинї гори мого острова — Пятниця утирав нишком слези, бо покидав батька знов може на Бог вість як довго.
Була в мене гадка повернути колись в .ті сторони, щоби відвезти Пятницю і побачити, що дїє ся в моїй державі.
Подорож відбули ми щасливо і вже 25. падолиста причалили до берегів Анґлії. Не описати чувств, які ворушили моєю душею на вид дорогої вітчини, стільки лїт неогляданої. Бог
