Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/206

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 207 —

оден читав у моїм серцю. Він чув удари єго, бачив горячі слези, що спливали по моїм обличу. О та незабутна хвиля сторично заплатила менї усї труди, усї терпіня довгого засланя!

Не задержуючи ся нїкуда, прямо спішили ми до Льондону і 4. грудня закинули якор при побережу передмістя Саусуерк (Southwark).

Поперед усего вивідав я, де мешкає вдова по портуґальскім капітані, моїм друзї, з котрим вісїмнайцять лїт тому відбув я першу подорож до Ґінеї. Вдова жила єще і вела невеличку крамницю на Флинч-Лєйн. Перебула чимало горя і тепер майже в нужді коротала свій вік. Запоміг я єї сумою 100 стерлїнґів, за котрі як мати мене благословила.

Оставило ся ще менї 6,500, се-б то давні мої гроші і найдені на корабли. Був се гарний гріш і ним бажав я осолодити послїдні роки моїх старих родичів. З тьохкаючим серцем, з сумнівами в душі спішив я до Гель, щоби упасти їм до ніг.

Але там — о Боже! яка-ж страшна дожидала мене несподіванка. Обоє родичі уже не жили... отець перед 11 роками спочив у могилї, мати перед роком померла. Так втратив я усе, що мав найдорожшого на сьвітї, втратив на віки. Нинї кругом сирота, опущений і самітний не маю, де голови приклонити, а навіть сам Бог, моє одиноке прибіжище, не в силї повернути менї втраченого.

Пішов я на кладбище, де спочивали тлїнні останки родичів, і там вив ся з болю по земли — думав хвилями, що серце не видержить-пукне, що збожеволїю.

Без чувств майже занесли мене до дому. Страшна горячка повалила нетямущого на ложе болїзни. Кілька тижнів боров ся я зі смертию. В недузї про нїщо друге не говорив, тільки про родичів, котрі померли, не простивши мене, не поблагословивши. Вірний Пятниця не опускав моєї постели день і ніч. І чи повірите? коли подужав я, почув ся о двацять лїт старшим, волосє посивіло, давна енерґія покинула, сьвіт весь остогид.

В такім настрою духа прожив я три важкі роки — і не думав повертати на остров. Аж раз якось звіщає менї Пятниця, що один чужинець бажає зі мною говорити. Нерадо сходив ся я тепер з людьми, але єго таки казав впустити.

Був се пан портуґальский, в віцї лїт 40, богато вбраний.