Новий мій пан Сіді Мустафа не був з ремесла розбишакою, а богатим вельможею мавританьским. Висилав він кораблї на розбої задля добичі, позаяк у Маврів не вважано сего нїякою ганьбою, а навпаки дїлом геройским і визначним. Навіть члени султаньскої родини занимали ся розбищацтвом і лупили ґіаврів[1] і мій пан зібрав тим чином чимале майно на виправах.
В Салє оглянув мене наставник невільників Акіба і призначив до працї в городї. Не били мене там, що правда, і не знущали ся надімною, але як з християнином поводили ся вельми зневажливо на рівні з Неґрами. З тими жив я разом в тїсній хатї а радше ямі, вохкій, низькій, а повній усякої гразюки і хробацтва. Коржій з проса, кусок грубого ячмінного хлїба і пригорща вареного рижу були моїм щоденним кормом. Найстрашнїйшою була ніч: тїла Неґрів вонїли невиносимим сопухом, кусливі комахи шпигали немилосерно моє наболїле тїло, а я, лежачи на околотї гнилої соломи, гіркими заливав ся слїзми.
Тодї то в чудових красках ставав переді мною дім родинний, де перевів я свій молодий вік, вік безжурности, іграшок і веселощий, серед яких минала моя провесна. О як прегарно жило ся тамки в чистенькій комнатцї під доглядом сердешної мами. А яка страшна судьба постигла мене нинї! І під напором тих споминів зривав ся я з постели і стогнав жалко і ревів з розпуки, аж Неґри прокинувшись грозили менї пястуками, наколи не замовкну і не дам їм супокійно заснути.
Але і в тім страшнім положеню думка моя не злїтала до Бога. Я кляв і вирікав, та не шукав відради в молитві, а скоро тільки втихомирив ся на часочок, то іно мірковав, як-би се втечи з неволї. Працюючи цїлими днями в городї, мав я доволї часу до роздумуваня. Тисячі мрій і плянів пересунули ся менї через голову, та не находив способу їх в дїло перевести. Ще й, на жаль, не було в мене нї одної близької людини, нї одного християнина-
- ↑ ghiaur, зневажливе прозвище, надаване християнам Магометанами.
