Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 48 —

самітний і безпомічний. Переді мною розбурхані филї необмеженого простору — наді мною тихий небозвід — а там... висше Бог!...





Глава XI.
Незнаний остров. Перша ніч. Голод і спрага. Перший корм. Відкритє печери.

Сум і безмежна туга заволодїли мною. Спершу зрадїв я вратованєм, але згодом, побачивши себе в чужій сторонї, попав в бездонну розпуку. Страшний се був справдї визвол. Не маю нї одягу, нї поживи, нї мешканя, прийде ся тут на самотї з голоду загибати. Ащо-ж доперва як живуть в тій країні дикі зьвіри? А в мене крім рук другого оружия проти них не було. І в розпуцї кинув ся я на землю і рвав волосє з голови. Коли-б я мав хоч трохи почувань релїґійних, був би шукав відради в молитві і здав усе на божу волю, але від пяти лїт жив я між матросами, байдужими для релїґії, відтак у Маврів, а наконець серед плянтаторів, котрі дбали іно за гріш, то і позабув я майже про Бога, а єго імени взивав в крайній лише бідї більш з навички чим зі щирої побожности.

Вгамуваши ся з першого жалю, подумав я про моїх товаришів недолї: може хоч один з них живе, може і більше уратувало ся так, як я. Зійшовши бігцем з горбка, блукав я здовж берегів, глядячи за нещасливими — гукав і звав по імени, але на мій голос тільки луна лісів відкликувалась. Нараз страшна гадка шибнула мною: ану-ж моїм криком місто товаришів принаджу к собі хищних зьвірів або Караібів! Чув я колись, що деякі острови в сих сторонах заселені дикими людоїдами, і дрожачи подумав тепер, чи і я не опинив ся на однім з таких островів. З жаху не посьмів і кроком ступити. Кров застигла в жилах, голос урвав ся, і мертвий зі страху став я обережно смотріти довкола. Глубока тишина царила на побережи, і я, вспокоївшись, спроможен був розважити своє положенє.

Місце, де мене море викинуло, було просторим лугом, густою травою буйно заростаючим. Довкола півкругом замикав єго величезний лїс. Тисячі ростин, пялунів плутало ся вітками