Другої днини по зладженю одягу почислив я час в моїм калєндари і засумував ся вельми. Нинїшний день був навечерієм Різдва Христового.
Спомини про дім родинний мов стадо журавлїв налїтати стали на душу. Згадав усе минуле, дороге. В сей день запирано у нас склеп уже з полудня, батько казав відтак переносити ся до гостинної комнати. Мати у той час заходила ся коло величезного плямпудінґу[1] і начиняла сама індика. Дві ті страви мусїли бути доконче. Сей старинний звичай, у нас торжественно заховуваний, водив ся від непамятних часів. Вечером засідали усї довкола великого стола ураз зі службою, а опісля розкривав батько Сьвяте письмо і читав уступ з евангелія св. Луки про народжене Христово, починаючи від слів:
— І стало ся в ті днї, що вийшов приказ від цїсаря Августа, щоби списано весь народ...
Вислухавши уважно сьвятих слів, сьпівали ми пригожі побожні піснї а відтак ішли за родичами до окремої комнати. Там стояв стіл, білою скатертю вкритий, під нею лежали дарунки для дїтий, домашних і слуг. Батько піднимав скатерть і роздавав по черзі, що кому припало. Які-ж там були радощі, крики, втїха! Тямлю добре ті часи, коли ще вся рідня була дома. Старші братя діставали звичайно в дарунку щось з одягу — я наймолодший безлїч всїляких іграшок, котрі служили менї аж до іменин — тодї заступав їх знов сьвіжими. Були се прегарні для нас сьвята, тому з нетерплячкою дожидали ми дїти сьвятого вечера і місяць вже наперед числили днї до Різдва.
Тепер, коли все те так живо стануло менї на думцї, здавилось серце несказаним болем, і я ударив в гіренький плач. Довго, довго голосив так навзрид, не в силї вгамувати ся — і слези принесли менї пільгу, немов з ними сплила уся гореч, усе важке, що
- ↑ plumpudding — улюблена анґлїйска лєґуміна з булки, муки, товщу, розинків і міґдалів, — поливає ся румом, котрий при поданю запалюють.
