Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/81

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 82 —

стільки часу накипало у грудех. І на души стало лекше, але до працї не був я вже нинї спосібен.

Цїлу днину просидїв так на горбку біля печери, поглядаючи в ту сторону, де находила ся моя дорога Анґлїя. Чудова тропікова країна зі своєю пишною зелениною і цьвітами, до котрої онодї так рвав ся, остогидла менї в отсїй хвилї. Згадав я білий снїговий пух, що вкриває Різдвом широкими просторами мою вітчину, згадав ріки, сковані ледовими кригами, згадав тріскучий мороз — і затужив опять за рідною, коханою зимою.

Саме Різдво ще сумнїйше прийшло ся менї проводити. Дощ лив, не вгавав, і я приневолений був пересидїти весь час в печері. Туга зжирала душу — але доперва під вечер другого дня, коли трохи прояснило ся, вийшов я з дому.

Надійшов новий рік 1657. На острові стрітив я єго одинокий без родини і друзїв і пожелав сам собі скорого визволу звідсїля. З полудня вибрав ся на лови, та ізза спеки мусїв шукати захисту в тїни дерев. Як вже сонце стало поринати, пустив ся я в глубину острова, ще менї незнакому. Нараз, вийшовши з лїса, побачив стадко кіз. Вразила мене їх поява, бо досї не доводилось тих зьвірят стрічати.

Серце вдарило живійше, радісна гадка прошибла мною: хто зна, чи нема де на острові оселї Европейцїв, до котрих отсї кози приналежать. — Пустив ся я за зьвірятами, накликуючи їх блеянєм, але сполошені кози щезли митю в гущавинї. Біг і біг в надїї, що заведуть мене може до якої людскої загороди, та дарма! А ту вже й ніч западати стала, а я збив ся з дороги. Прийшло ся в лїсї нічлїжити. Доперва другої днини під вечер по довгім скитаню повернув я до своєї печери.

В місяць по сїй прогульцї, коли ішов берегом в місци, де мене море викинуло, побачив я зелені колоски ячменю. Зразу очам не няв віри. Европейське збіже на сїм острові? сон се, чи ява? від куди взяло ся оно тутечки?

Доси не згадав я на Бога. Взивав вправдї нераз єго помочи, але іно в хвилях найбільшої тревоги — а коли гроза проминула, знов позабував про найдобротливійшого Вітця. Тепер на вид сих колосків чудово засїяних почув я несказану радість і подумав собі, що, як онодї кормив Бог чудесним способом пророка Ілию на пустини, так менї дає тепер докази свого щедрого Провидїня.