Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/82

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 83 —

Ся гадка зворушила мене глубоко. І чим я окаяний грішник заслужив на чудеса божої ласки? Вже хотїв впасти навколїшки, щоби подякувати Всемогучому, коли се бачу під деревом малий мішочок від збіжа, котрий я сам в перший день мого тут проживаня покинув був байдужно на землю. Мерщій схоплюю ся на рівні ноги, сердитий сам на себе, що звичайну природну подїю взяв за провидїнє небес. Позабув я негідник на ті безконечні ласки, якими надїляв мене Бог доси, за котрі і не здогадав ся я єще Єму подякувати. Так то не покидала мене давна легкодушність і маловірє.

Правда, за молодих лїт вчила мене ненька про Бога і Єго сьвяті дїла, — але відтак серед бурлацкого житя иньші подїї і вражіня придавили сьвяту віру дїточого серця; — коли щастило ся, і не думав я про всемогучого Творця, — а як біда доскулювати стала, місто молитов — клятьби і виріканя спливали на уста. Не розважив я ось і тепер, що лиш за божою ласкою пали ті зерна у таке місце, де захищені від сонця серед пухкої землі виросли так гарно. Наколиб трапили на тверду скелю, чи принесли би менї хосен?

В половинї мая зайшла подїя, в котрій трохи не втратив житя. Сидїв я саме при входї печери і стругав щось ножиком, коли се знечевя почув якийсь, чудний, підземний рокіт. Схоплюю ся з місця і позираю в гору, чи не надтягає туча. Гляджу — і серце в менї завмерло: вершок гори над печерою дрожить, хитає ся страшенно. Наконець з гуркотом провалює ся в низ, загативши потік ломами каміня. Стревожений до глубини душі, перескакую мур і втїкаю над море, щоби і самому не погибнути під звалищами.

Се трясенє землї! — закликав я, стукотячи з остраху зубами. І глядїв довкола, дожидаючи, коли розступить ся земля і поглотить мене у своє бездонне ирло.

По часинцї повторило ся трясенє опять, та вже слабше від першого — тільки чув я якийсь гук в моїй печері, а здалеки бачив, як хитали ся шпилї гір, а оден над морем з лоскотом провалив ся в филї, викидуючи в гору високий стовп води. Гляджу дальше, аж ось в другій горі, що стояла недалеко, розпукло ся узбіче в однім місци, і відтїля ішов дим і огонь, вилїтали каменюки і попіл, і щось текло наче огниста річка. Нагадав я собі з розказів моряків, що бувають на землї гори, з котрих добуває ся о-