Сторінка:Даніель Дефо. Робінзон Крузо (1919).pdf/86

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 87 —

помочи лїкарскої, згину серед страшних мук, і нїхто і знати не буде, де і коли помер.

На щастє приладив собі з вечера спорий припас води, і она принесла менї троха пільги. Над досьвітом горячка змогла ся, страшні марева колотили раз-у-раз мій сон. То здавало ся менї, що пливу по розбурханім океані і борю ся послїдними силами з заливаючими мене филями — то знов бачив всїлякі зьвірюки: льви, тиґри, левпарди, що кидали ся з ревом на мене. І я тїкав тїкав перед ними, але утомлений падав, а зголоднїла череда диких бестий вже розмикала свої пащеки, щоби мене пожерти.

Згодом знов гамір і вистріли воєнні причували ся менї у воздусї. Мавританьскі розбишаки вимахували наді мною шаблюками, а якийсь величезний Неґр схопив мене в обійми і здавив так кріпко, що віддих в грудях затягнуло. Утомлений, задиханий, спітнїлий прокидав ся я, несьвідомий — чи се іно страшні марева, чи ще страшнїйша дїйсність.

По часови запав я знов у сон. І ось снить ся менї, нїби то сиджу під тим деревом, де шукав захисту підчас трясеня землї. Густі хмари нависли з небосклону і закрили моїм очам цїлїсенький остров: переді мною одні чорні, непроглядні тумани. Нараз страшна лискавка роздерла небозвід, а ізза хмар виринув великан, ярким блеском оповитий. Коли вийшов з нїдра пурпурових облаків і ногою доторкнув землї, затряс ся остров, а громи загудїли з такою силою, немов цїлий сьвіт провалив ся. Великая підійшов до мене, піднїс спису в гору і закликав голосом, від котрого кров в жилах стигла:

Окаяний! тільки ласк Провидїня не зворушило твого закаменілого серця, і дальше тріваєш ще у своїй злобі? Пропадай же негіднику!

І замахнув ся списою, щоби мене пробити...

Що дальше стало ся не тямлю. Коли очуняв я з того привиду, усе щезло. Я найшов ся знову на якійсь непроглядній, чудово зеленій долині, блакитне небо розпинало горою своє шатро, та не було там нї місяця, нї сонця, нї зьвізд, тільки якась то дивна ясність — а воздух дишав нїби вонию, чи сьвіжостию, яких описати я не в силї.

А ясність та спливала з небес, росла, могутнїла так, що зір мій долі опустив ся перед нею — а коли знов піднїс я очи, побачив там сияючий лучами хрест.